Почуваю себе так, ніби задихнулась десь близько 9 вечора, а зараз мені підтримують життя апаратом для постачання кисню. І дихається так важко, так туго. Повітря ніби надто густе.
Я ловлю себе на думці, що мені нема з ким поговорити. Точніше, я спілкуюсь з багатьма, але коли потрібно щось більше, ніж в силах моїх співрозмовників - я починаю задихатись. Це вони душать мене і кажуть, що мені задохуя кисню. Що його можна й менше було б використовувати. Може тоді б таких вимог до інших не було. І сміються. А сміхом їхнім можна різати сонні артерії.
Згадую, що я час від часу сама підставляю шию. Мені здається, ніби якщо я почну з самопожертвування і доброти, то вони зрозуміють, що я своя. Але які б в мене не були благі наміри - я жертва з самого початку.
Я відрощую панцирь. Говорю з ухмилкою, випромінію радіактиви для мудаків і не рипаюсь, поки не прийдеться.
Але, зрештою, я знову опинююсь в палаті, де кипить все, навіть мій мозок. А можливо й лише він.
Хтось так багато плаче під 27 або 29 номерами. Кожен рік по різному. Але завжди 17 січня.

Під альбом Ніка Кейва Murder Ballads і мою хвору голову.